ПОШУКОВА РОБОТА ГРУП

РЕЗУЛЬТАТИ ПОШУКОВОЇ РОБОТИ 

ГРУПА  " ДОСЛІДНИКИ" 

РЩЩ                                                      Фольклор

Фольклор у перекладі з англійської мови означає народна мудрість, народне знання.

Розуміють цей термін по-різному: іноді за ним розуміють будь-який народне мистецтво - танці, музику, різьблення по дереву і навіть вірування. Російські вчені традиційно називають фольклором тільки словесна творчість.

З вуст в уста

Три слова - три характеристики, три якості: усне, народне і творчість.

Усна ... Ця властивість визначає корінні особливості народного мистецтва слова. Автору літературного тексту зовсім не обов'язково безпосередньо спілкуватися з читачем. Твір фольклору існує тільки тоді, коли слухач знаходиться поруч. Зрозуміло, тепер текст можна записати на папір або магнітну стрічку, а виконання відобразити на кіноплівку. Але що вийде в результаті? Приблизно те ж саме, що дають малюнок або кінокадр. А сама людина живе, змінюється. Так живе і змінюється фольклорний твір.

Скільки б разів не друкували поему "Мороз, Червоний ніс", в кожній книжці слово в слово буде відтворено те, що написав Некрасов. Текст закріплений і може зберігатися скільки завгодно. А всяке твір усного народної творчості має безліч варіантів. Навіть один і той же казкар, як би він не намагався бути точним, то при кожному повторенні казки щось змінить. Тим більше по-іншому передає її наступний казок. Казка живе сотні років і за цей час проходить через тисячі і тисячі уст. Це відноситься і до билині, і до частівки, і до пісні, хоча тут є важлива стримуючий початок - ритм, наспів. Тому й кажуть: з пісні слова не викинеш. Але замінити, змінити можна.

Фольклорне твір живе, рухається не тільки в просторі; змінюється не тільки в різному соціальному середовищі, але і в часі. Так, наприклад, про Івана Грозного перетворювалися в казки про Петра I, а часом взагалі втрачали ім'я героя. Пісні XVIII ст. про російсько-шведських війнах починалися словами: "Пише, пише король шведський государині лист ". А в першу світову війну співали: "Пише, пише цар німецький, пише російському царю".

Прийоми-підказки

Повторювати або заучувати зі слуху набагато важче, ніж за допомогою паперу. Щоб запам'ятати і переказати або заспівати якийсь твір, народ виробив особливі підказки. Ці відшліфовані століттями художні прийоми і створюють особливий стиль, який відрізняє фольклор від літературних текстів.

Як почне свою розповідь або вірш письменник? Ніхто цього не вгадає, автор абсолютно вільний у своєму виборі. Але як би йому не хотілося, він не може повторити, наприклад, початок вірша Пушкіна: "Мороз і сонце, день чудовий !..". А як почати казку, кожному відомо: "У деякому царстві, у деякій державі-"чи" Жили-були-". Кожен жанр має свій набір зачинено.

У деяких жанрах повторюються і кінцівки. Наприклад, билини часто закінчуються так: "Тут розуму і славу співають-". У чарівній казці справу майже завжди завершується весіллям і бенкетом з приказкою: "Я там був, мед-пиво пив-".

У російському фольклорі зустрічаються й інші найрізноманітніші повтори. Ось приклад однакового початку рядки:

На зорі було на зоренько,

На зорі було на ранковій.

Чи можуть повторюватися окремі рядки, фрази і цілі епізоди:

Добрий молодець, красна дівиця-

У всіх жанрах фольклору зустрічаються так звані загальні, або типові, місця.

У казках - швидкий рух коня: "Кінь біжить - земля тремтить ". У билинах:" Тільки бачили доброго молодця поедучі-". "Вежество" (ввічливість, вихованість) богатиря завжди виражається формулою: "Хрест-то він клав по-писаному, та поклони-то вів по-вченому ". Є формула краси героя чи героїні:" Ні в казці сказати, ні пером описати ". Повторюються формули повеління:" Встань переді мною, як лист перед травою !".

Повторюються визначення - епітети: поле чисте, трава зелена, море синє, місяць ясний, земля сира, палати білокам'яні, добрий молодець, дівчино червона. Епітети ці не даремно називаються постійними - вони міцно з'єднуються з визначеним словом, як би каменеют і вже не розлучаються з іменником, що характеризують.

сприйняття на слух допомагають і інші художні прийоми, наприклад, так званий прийом ступеневої звуження образів. І герой, і подія поміщаються як би в саму середину яскраво освітленій сцени.

Герой може виділятися і за допомогою протиставлення. На бенкеті у князя Володимира всі богатирі розгулялися:

А як тут сидять, п'ють, їдять і вихваляються,

А тільки один сидить, не п'є, не їсть, не їсть-

Література і фольклор

У глибоку давнину основне місце займали жанри, що пояснювали світ, зберегли історію племені, що передавали правила і норми поведінки (міфи, легенди, змови, військові та трудові пісні, прислів'я ...).

Поступово стали складатися жанри, які вже не мали практичного призначення, а служили для задоволення, забави та веселощів, для вираження почуттів і переживань.

Є у фольклорі жанри продуктивні, тобто такі, в надрах яких можуть з'являтися нові твори. У XX ст. в числі таких жанрів - частушки, приказки, міські пісні, анекдоти, багато видів дитячого фольклору. Є жанри непродуктивні, але продовжують своє існування. Нових народних казок не з'являється, а старі, як і раніше розповідають. Співають і багато старі пісні. А ось билини й історичні пісні в живому виконанні вже практично не звучать.

До останніх десятиліть XX ст. селяни становили більшість населення Росії. Тому коли говорили "народне мистецтво", то мали на увазі селянське мистецтво.

Вже давно поряд з селянським з'явилося робоче фольклор, а потім -- міський. Є і фольклор інтелігенції. Народилися пісні геологів, туристів, студентів, школярів.

В фольклор увійшли твори Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Кольцова і багатьох інших поетів.

Взаємодіяти з літературою, використовувати її досвід фольклор починав ще з XVIII ст. Під прямим впливом чутливої романтичної поезії виник новий жанр міського романсу.

Література, в свою чергу, здавна вчилася у фольклору.

За рахунок фольклору постійно збагачується літературний і розмовний мова. Адже у творах усної народної творчості багато старовинних і місцевих (діалектних) слів.

http://reff.net.ua/30561-Fol_klor.html
hthttp://bibliofond.ru/view.aspx?id=453165tp://bibliofond.ru/view.aspx?id=453165Е

Група «Співаки»

Історія виникнення української народної пісні.

Пісня супроводжувала український народ протягом усієї його історії. Виникла вона ще задовго до київських часів, і в ній найбільш повно відбилися національні особливості українців.Iсторія української народної пісні, як і історія української народної музики, беруть початок у найдавніших часах розвитку українського народу. Народною музикою вважають увесь скарб вокальних та інструментальних мелодій, що від найдавніших часів існування народу шляхом усної передачі переходить з попереднього до наступних поколінь.Народна музика взагалі є витвором збірним, колективним, - у протиставленні до музики ненародної як індивідуального витвору. Одначе в самім зародку й музика народна є індивідуальним витвором, який, перейшовши в народну масу й закріпившись у ній, став її власністю. Та є ще й такий рід народної музики, що не переходить в масу, а залишається й надалі власністю одиниць чи невеличкого гуртка. Це - пісні, так сказати б, професійних народних співців, наприклад, у нас - кобзарів, бандуристів, лірників, чи, наприклад, похоронні співи, так звані "голосіння", що їх виконували платні плачки. Але все ж таки з поняттям народної музики пов'язана анонімність первісного автора тої чи іншої народної пісні або мелодії.В історії музики народна музика даного народу є звичайно початком, зародком його музичної культури в значенні індивідуально-творчім, а у загальному й широкому розумінні народна музика й народна пісня є засобом національного відродження.

Нема двох думок, що українська народна пісня є одним із найкращих і найбагатших проявів духових прикмет нашого народу і в цій ділянці займає між усіма культурними народами світу одне з перших місць.  Українська народна пісенність – дорогоцінне надбання народу, нев’януча окраса його духовної культури.  З давніх-давен, з прадавньої історії український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула для себе визнання в цілому світі. Наші ансамблі та хори отримували неодноразово найвищі місця на світових конкурсах та змаганнях. Наприклад, подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним тріумфом слов'янських хорів звичайно за українцями була визнана першість.

 Спочатку це були обрядові пісні, які супроводжували різноманітні магічні та язичницькі обряди. А пізніше люди почали в них висвітлювати своє життя. Через це виникло багато жанрів народної пісні: святкові пісні, обрядові, історичні, ліричні, колискові, балади та думи. Своїх пісень співали козаки, чумаки, селяни. Найбільш веселими були святкові пісні: купальські, обжинкові, весільні, а також колядки, щедрівки, коломийки. http://poez.in.ua/категорія/українські-народні-пісні?page=2

Лугом іду, коня веду

«Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченьку.
Люблю тебе дуже!

Ой хоч сватай, хоч не сватай,
Хоч так присилайся,
Щоб та слава не пропала,
Що ти залицявся!»

«Ой коли б ти, дівчинонько,
Була багатенька,
Взяв би тебе за рученьку,
Повів до батенька!»

 «Ой коли б я, козаченьку,
Була багатенька,
Наплювала б я на тебе
І на твого батенька!

Ой коли б я, козаченьку,
Та й забагатіла,
То я б тебе, ледачого,
И за харч не схотіла!»

 Казав мені батько

Казав мені батько: 
«Женися, небоже,
Та не сватай в багача, 
Борони тя боже!

Але сватай бідну,
В одній опанчинці, 
Щоби була люба-мила 
Всій нашій родинці!»

Ой у полі озеречко

«Ой у полі озеречко,
Там плавало відеречко 
— Соснові клепки, а дубове денце. 
Не цурайся мене, серце!

Ой як будеш цуратися,
Будуть люди сміятися.
Вийди, дівчино, вийди, рибчино. 
Поговоримо з тобою!»

«Ой рада б я виходити 
І з тобою говорити,
Так лежить нелюб на правій рученьці,
То боюся розбудити!

Ти, козаче молоденький,
В тебе коник вороненький, 
Сідлай коня та їдь з двора,
Бо ти не мій, я не твоя!»

Козак коника сідлає,
До коника промовляє:
«Риссю, мій коню,
риссю, вороненький,

 Ой не спиться й не лежиться

Ой не спиться й не лежиться, 
І сон мене не бере...
Пішов би я до дівчини,
Та не знаю, де живе.

Попросив би товариша,
Нехай мене одведе,
Так товариш кращий мене, 
Він дівчину відіб’є.

Світи, світи, місяченьку,
І ти, ясная зоря,
Та й присвіти доріженьку 
Аж до милої двора!

Ой у полі жито

Ой у полі жито 
Копитами збито,
Під білою березою 
Козаченька вбито.

Ой убито, вбито, 
Затягнено в жито, 
Червоною китайкою 
Личенько накрито.

Ой як вийшла мила, 
Голубонька сива,
Як підняла китаечку 
Та й заголосила.

Ой вийшла другая,
Та й вже не такая,
Як підняла китаєчку 
Та й поцілувала.

Ой як вийшла третя 
З-під білої хати:
«Було ж тобі, вражий сину, 
Нас трьох не кохати!»

Ой летіла горлиця

Ой летіла горлиця через сад, 
Через сад, гей!
Розпустила пір’ячко на весь сад, 
Гей, на весь сад!

Ой хто ж теє пір’ячко ізбере, 
Ізбере, гей!
Отой мене, молодую, забере,
Гей, забере!На курочці пір’ячко рябоє,
Рябое, гейі
Любімося, серденько, обоє,
Гей, обоє!

На курочці пір’ячко в один ряд,
В один ряд, гей!
Любімося, серденько, в один лад, 
Гей, в один лад!

 Ой у полі вітер віє

Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину та й вірненько любить, 
А зайнять не посміє.
Ой тим її не займає,

А що сватати має.
Ой тим же він, ой,та й не горнеться,
А що слави боїться.
Сидить голуб на черешні,

А голубка на вишні.
Ой скажи, ой скажи,
серце-дівчино,
А що в тебе на мислі.

На городі верба рясна

На городі верба рясна... (2) 
Там стояла дівка красна.

Хорошая та вродлива,     (2)
її доля нещаслива.

її доля нещаслива   (2)
Нема того, що любила.

Нема його та й не буде — (2) 
Розраяли вражі люди.

Розраяли-розсудили, (2)
Щоб ми в парі не ходили.

А ми в парі ходить будем, (2) 
Як любились, так і будем

Якби мені не тиночки

Якби мені не тиночки 
Та й не перелази.
Ходив би я до дівчини 
По чотири рази.

Якби мені не тиночки 
Та й не перетинки,
Ходив би я до дівчини 
Та й щовечоринки.

Галю, серце, рибко моя, 
Що мені казати.
Хотів би я тебе одну 
Цілий вік кохати.

Ой не шуми, луже

Ой не шуми, луже, 
Зелений байраче!..
Не плач, не журися, 
Молодий козаче!

Не сам же я плачу, 
Плачуть карі очі,
Що нема спокою 
Ані вдень, ні вночі.

Сусіди близькії 
— Вороги тяжкії:
Не дають ходити, 
Дівчину любити.

Я ж буду ходити 
І буду любити.
Ще й до себе візьму, 
Буду з нею жити!

Як умру я, мила,
А ти будеш жива.
Чи згадаєш, мила,
Де моя могила?

А моя могила 
Край синього моря, 
Де була між нами 
Тихая розмова!

  Ой у полі три криниченьки

Ой у полі три криниченьки, 
Любив козак три дівчиноньки: 
Чорнявую та білявую,
Третю руду та поганую.

«Що чорняву від душі люблю. 
До білявої залицяюся,
А з рудою, препоганою 
Піду, мабуть, розпрощаюся!»

Не псі ж тії та й сади цвітуть, 
Що весною розвиваються!
Не всі ж тії та й вінчаються, 
Що любляться та кохаються!

Половина тих садів цвіте.
Половина обсипається.
Одна пара та й вінчається,
А другая розлучається.

 Темної ночі 
Та веди до річеньки!

А як приведеш 
Та до річеньки,
Розв’яжи карі очі:
Нехай гляну я 
Та подивлюся,
З світом білим попрощаюся!

Одна гора високая                                                   

Одна гора високая, 
А другая низька... 
Одна мила далекая, 
А другая близька.

У цієї, близенької, 
Воли та корови,
А в тієї, далекої.
Та чорнії брови.

У цієї, близенької, 
Воли поздихають,
А в тієї, далекої, 
Брівки не злиняють.

У цієї, близенької. 
Рушник на кілочку,
А в тієї, далекої,
Брови на шнурочку.

Ой я дюю, близенькую, 
Людям подарую,
А до тої, далекої, 
Пішки помандрую!

  Приїхали три козаки

Приїхали три козаки,
Та всі три однакі. 
Питаються: «Марусенька 
У которій хаті?»

Один стоїть край віконця, 
Другий коня в’яже.
Третій стоїть під дверима, 
«Добрий вечір,— каже.—

Добрий вечір, стара мати, 
Дай води напиться.
Пусти дочку на вулицю, 
Ой хоч подивиться!»

«Стоїть вода у ставочку, 
Коли хоч — напийся.
Сидить дочка край віконця, 
Коли хоч —дивися!»

«Непогожа в ставу вода 
— Піду до криниці. 
Незвичайна дочка твоя 
— Піду до вдовиці!

 Українська пісня

Українська пісня Чи задумувались ви над тим, чому не вмирають народні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе, не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство, його джерельна совість та іскрометний жарт. Бо вони упродовж віків були і залишаються чарівними провідниками доброти і милосердя, яких сьогодні болісно не вистачає у людських взаєминах. Створювані за сивої давнини, пісні передавалися з уст в уста, передаючи аромат свого часу, змальовуючи фольклорний портрет тієї місцевості, де співалися. Українська пісня — це історія народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя на виявлення своїх здібностей, на збереження своєї гідності. Хто не був зачарований українською піснею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим. Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, її чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності, творчості! Яка мати не співала пісень над колискою дитини! Народна творчість, народне мистецтво — могутнє духовне дерево. Бурштиновими краплями виступає на ньому чарівна живиця поезій, мрій наших предтеч, збережена у прекрасних піснях. Із золотої цієї криниці ми черпаємо скарби народної мудрості. А скільки дотепних висловів у піснях, скільки влучних означень! Як милуємося красою живого народного слова

Украї́нські наро́дні пісні́ — це фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті й передаються з вуст в уста.

Твори анонімні, бо імена першотворців, як правило, невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки» — це козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай». Інша частина народних пісень літературного походження — «Реве та стогне Дніпр широкий» — Т. Г. Шевченко, «Ніч яка місячна» — Старицький.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B9_%D0%BD%D0%B5_%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8,_%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8E,_%D1%82%D0%B0_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D0%B2%D0%B5%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%96

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82_%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B8_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%87%D1%85%D0%B0%D0%B2_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA_%D0%B7%D0%B0_%D0%94%D1%83%D0%BD%D0%B0%D0%B9

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B2%D0%B5_%D1%82%D0%B0_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BD%D0%B5_%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80_%D1%88%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D0%B9

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D1%87_%D1%8F%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%87%D0%BD%D0%B0

Відео моє

 http://go.mail.ru/search_video?tsg=l&q=відео++ой+..

Відео Ірини

 https://www.youtube.com/watch?v=y18Ycw_Dolc&list=RDSLCKlj1EzRE&index=8https://www.youtube.com/watch?v=f3xNSe3EZ_E&list=RDSLCKlj1EzRE&index=26

https://www.youtube.com/watch?v=f3xNSe3EZ_E&list=RDSLCKlj1EzRE&index=26

https://www.youtube.com/watch?v=v8kV1sLi6b0&index=26&list=RDSLCKlj1EzRE

ГРУПА " ХОРЕОГРАФИ"

Розвиток українського танцю

У всьому світі народна творчість цієї держави, серед якого дуже важливою ланкою виступають саме народні українські танці, є одним з найяскравіших.

Пояснимо чому. Вся справа в тому, що національний танець країни йде корінням в далеке, можна навіть сказати давнє, минуле. Він розвивався разом з історією українського народу і країни в цілому, складний з результатів багатовікових становлень саме національної самобутності, категорично відрізняється від такої у всіх інших народностей планети.

Україна - країна з відносно великою територією, тому кожен окремо взятий регіон має свої характерні особливості і традиції, які проявляються також і у виконанні народних танців.

У яку б частину держави не занесла вас доля, постарайтеся не пропустити періодично влаштовуються народні гуляння. Практично всі частини України виконують танці, що відрізняються власним темпом та ритмами, особливостями кроків, проходок і стрибків.

Наприклад, у східних регіонах, що межують з Росією, народні українські танці ввібрали в себе елементи культурної спадщини сусідньої країни. Центральна частина держави в рухах висловлює свою самобутність, а Західна Україна може похвастати барвистою «козацької» культурою.

  Що ж вони означають?

Українські народні танці, назви яких можна зустріти практично в кожному путівнику, присвяченому етносу місцевого населення, поєднують в собі неймовірну гармонію, емоційну перенасиченість і фольклорну вічність. Але і це ще не все. Кожен привносить з них в культуру щось своє, якусь неповторну родзинку. Наприклад, український народний танець «Козачок» навіть своєю назвою увічнив славу героїв нації - запорізьких козаків.

Незважаючи на те що чітко визначених правил в «Козачку» немає, все ж, за традицією, його танцюють парами, з особливим веселощами і імпровізацією.Талановиті музиканти за багато століть внесли чимало змін і різноманітності в оригінал мелодії «Козачка», але в танці все ж залишилася його чарівна ритміка, незвичайність такту, красиві і точні звуки.

Не можна не відзначити, що «Козачок» - це, без всяких сумнівів, дійство з сильним патріотичним характером.

До речі, те саме можна сказати і про другий народному танці - гопак, що складається з химерних рухів і незвичній для мешканців інших країн постановки, яку українці немов єством чують. Вони знають, як танцювати, щоб злитися з мелодією в одне ціле.

Народні українські танці зберігають у собі емоції і переживання багатьох поколінь цілої нації. У них відображені душа народу, його хвилювання, перемоги, поразки, досягнення, гумор і трагедія. Весь світ дізнається українські народна творчість по яскравому національному колориту, палкої пристрасті, кульмінаційним проривів, ніжним течіям, силі духу, неповторності рухів, ритму і мелодії.

Населення цієї країни пишається своїм героїчним минулим і сьогоденням, саме тому навіть в сучасному світі науково-технічного прогресу гурток під назвою «Українські народні танці для дітей» є чи не найбільш затребуваним серед молоді. Малюки та підлітки із задоволенням осягають ази та премудрості цього виду національної культури.

 Танець як частина країни

Заглибившись в історію, можна дізнатися про те, що в цілому народні танці на Україні розвивалися під впливом давньослов'янських язичницьких традицій, культури сусідніх країн, перемог і поразок народу та вродженої музикальності нації. До нас дійшли і найдавніші види танців - обрядові.

Навіть зараз багато регіонів країни за стародавньою традицією весняні свята відзначають з піснями, веснянками та травневими хороводамі- «марінонькамі», які нагадують вінок з хитросплетенням яскраво-барвистих квітів.

Культурне багатство України складають народні танці з регіональними відмінностями: тропаки, гопаки, метелиці, козачки, коломийки, а на заході - польки, кадрилі, гуцулки і вальси.

Манера їх виконання сильно відрізняється в кожному регіоні: наприклад, на Поліссі кроки танцю часті з прискоком, а в степових районах переважають вільні і широкі рухи.

  Танцювальні наряди українців

Культура українського народу, що розвивалася багато століть, представлена піснями, танцями, звичаями та одягом.

Народні танці, що відрізняються своєю оригінальністю і самобутністю, завжди виконуються в національному одязі. Для дівчат таким вбранням була біла довга сорочка, на рукавах, подолі і комірі щедро розшита вручну багатими візерунками, виконаними хрестиком або гладдю. Поверх сорочки українки завжди одягали спідниці - плахти. Обов'язковим елементом у святковому національному костюмі жінок були яскраві червоні намиста. Голова дівчини повинна була бути прикрашена яскравим красивим вінком з спадаючими різнокольоровими стрічками, дістають до талії.

Чоловічий національний костюм представлений широкими червоними шароварами, підперезана довгими і широкими поясами-поясами, обгорнутими на талії кілька разів, і білою сорочкою. На голові мала красуватися гостроверхий каракулева шапка.

Ноги і жінок, і чоловіків були взуті в червоні чоботи.

На сьогоднішній день українські дитячі народні танці завжди виконуються в традиційних костюмах. Іноді хлопцям дістаються сорочки, вишиті мамами, бабусями або навіть прабабусями. Такі елементи одягу цінуються і часто передаються з покоління в покоління.

  Гопак - український народний танець і символ держави

Найвідоміший танець українського народу, народжений ще за часів Запорізької Січі - гопак - спочатку танцювався тільки чоловіками-воїнами. Сьогодні ж він вважається унікальним автентичним видом бойового мистецтва, але його вже можуть танцювати навіть жінки.

Як правило, гопак виповнюється юнаками - з великою спритністю і легкістю, мужньо і темпераментно. Дівчата ж повинні рухатися лірично, весело, м'яко і скромно.

В ідеалі гопак танцюють п'ять юнаків і всього дві дівчини під помірно швидкий темп виконання.

  Як танцюють козачок, і яка історія цього танцю?

Козачок - народний танець Україні живого загального настрою, задерикуватий, бадьорий і веселий, дуже схожий на гопак, але відрізняється меншою кількістю акробатичних елементів і ліричним характером. Основними рухами вважаються викидання ніг вперед по черзі з сидячого положення і шажки навприсядки.

Першу музичну обробку танцю зробив польський композитор С. Дусяцкій на початку XVII століття, а в російських рукописах мелодія козачка датується II пол. XVIII століття. Козачок набув особливої популярності в 1820-х рр., Після чого став з'являтися у французьких балетах.

  Особливості виконання коломийки

Коломийками називаються українські народні карпатські танці та танцювальні пісні. На жаль, точний час виникнення танцю не відомо, але родовищем його вважається українське містечко в Івано-Франківській області під назвою Коломия.

Свою особливу популярність коломийки знайшли в середині XIX століття. Вірші таких пісень складено з двох рядків, які мають по 14 складів кожна. До речі, далеко не всім відомо про те, що в такому ж порядку написаний і гімн України.

 Метелиця як частина народних гулянь

Обов'язковою частиною українських народних зимових гулянь є швидкий ігровий танець «Метелиця», що відрізняється різноманітними кружляння і швидкою зміною фігур.

Танцюристи повинні постійно крутитися в стрімкому хороводі, що нагадує заметіль, під загальне спів.

Весь хоровод побудований на буквально кількох рухах, серед яких головна пара захоплює за собою всіх танцюючих то так званої вісімкою, то по колу, то равликом.

  Стрімке танок

Український обрядовий народний масовий танець «Танок» - це вид хороводу з піснями та елементами гри.

В принципі, в українців танком називається будь-який народний танець. Як правило, вони виконувалися в супроводі пісень самих танцюючих, в святкові дати народного календаря.

Для таких дійств характерні лінійні руху «один навпроти одного».

http://faqukr.ru/novini-ta-suspilstvo/60259-narodni-ukrainski-tanci-gopak-ukrainskij-narodnij.html

https://www.youtube.com/watch?time_continue=24&v=jQlo1RtIlzE
https://www.youtube.com/watch?v=d_RN0CMgyME
ГРУПА "КОСТЮМЕРИ"

Розвиток українського костюма

Розвиток українського костюмана всіх його етапах відбувався в тісному зв'язку з іншими культурами. Традиційне вбрання розкриває глибинне коріння історії українського народу, пов'язане з найвищими досягненнями культури Київської Русі

Велике історичне та художнє значення українського народного костюма безумовне. Від глибокої давнини і протягом усього існування він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні побутові, соціальні, обрядові функції. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість яскраво відбивають світогляд, естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Це самобутнє явище посідає визначне місце не тільки в національній, а й у європейській та загалом світовій культурі.

Вигідне географічне розташування України створило передумови формування на її території ранніх центрів культури, які перебували у постійному спілкуванні з цивілізаціями Давнього Світу, Візантією, народами Сходу, а згодом і Західної Європи. Пожвавлені водні й сухопутні торговельні шляхи, що пролягали Україною, забезпечували культурні контакти, а також обмін товарами між Північчю та Півднем, Заходом і Сходом. Це відіграло значну роль у становленні та розвитку культури Київської Русі.

Найдавніші риси у традиційному вбранні зберігаються на тих землях України, де були ранні праслов'янські поселення древлян, сіверян, полян та інших племен, на ґрунті яких сформувалися перші давньоруські князівства. Це Подніпров'я (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяслав-Хмельниччина), галицько-волинські землі, Подністров'я (Покуття, Буковина), Полісся.

На костюмі українців суттєво позначилась етнічна історія-народу: поступове заселення українських земель, яке супроводжувалося змішанням культур різних районів; перебіг контактів зі слов'янськими та неслов'янськими, сусідніми та віддаленими народами. Так у процесі історичного розвитку українських земель окреслювалися локальні особливості національної культури, що знайшло виразний відбиток і в одязі.

Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася територія України в XVI—XVIII ст., зумовили поглиблення локальних рис української культури цього періоду. Характерними особливостями визначався костюм різних соціальних верств населення України — козацтва, селянства, міщанства, духовенства тощо. Стильові ознаки побутуючих на той час західноєвропейських художніх течій — ренесансу, а з часом бароко — проникають у художню культуру України, набуваючи своєрідної місцевої інтерпретації.

Отож, зберігаючи давні традиції, український костюм постійно розвивався й трансформувався. Так, .у високохудожніх локальних комплексах убрання кінця XIX — початку XX ст. простежується наявність культурних цінностей різних епох. Деякі елементи традиційного костюма, які дійшли до нашого часу: колорит, характер орнаментики, окремі деталі тощо, несуть сліди найдавніших цивілізацій. Разом із тим наявні й більш пізні багатовікові нашарування, пов'язані з історичною долею різних земель України, а також із переходом від феодального до капіталістичного способу виробництва.

Виразність і функціональність українського костюма досягалася завдяки використанню різноманітних матеріалів, простоті й відпрацьованості конструкцій та форм, багатству видів, техніки і композицій прикрас та оздоблень, єдності конструктивних, технологічних і художніх прийомів.

Невід'ємною ознакою українського традиційного костюма є комплексність. Основними складниками комплексів убрання були натільний, поясний (стегновий), нагрудний і верхній одяг; особливу роль у комплексі відігравали головні убори, пояси, з'ємні прикраси, взуття. Кожний із компонентів виконував своє призначення, відрізняючись матеріалом, конструкцією, орнаментально-колористичним вирішенням, оздобленням, а також способом носіння та з'єднання одного з іншим. Деталі костюма варіювалися залежно від різних побутових ситуацій, характеру праці, звичаїв, обрядів, сезону. В особливо урочистих випадках (наприклад, на весіллі) одягався весь комплекс, виступаючи важливим соціальним покажчиком, підкреслюючи майновий і сімейний стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки.

В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу, що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер.

Костюм, як і інші галузі традиційної культури українців, давно вже став об'єктом досліджень різних фахівців — як у нашій країні, так і за її межами. Разом із тим з цілого ряду причин систематизований навчальний посібник з історії українського костюма не був створений. Сподіваємося, що дана спроба певним чином допоможе заповнити ті духовні прогалини, на які слабує наша спільнота через тривале відчуження від національних цінностей. Знання історії українського костюма конче необхідні для професійної освіти істориків, етнографів, художників, мистецтвознавців, модельєрів — узагалі для естетичного виховання підростаючого покоління, прищеплення йому любові до рідної культури, її неперевершених цінностей.

Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма збігається з розвитком капіталізму та пов'язаним із цим зниканням архаїчних рис в усіх галузях традиційної культури. До середини ХІХ ст. увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описі їхніх звичаїв та обрядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо, і тільки в другій половині століття помітно зростає інтерес до матеріальної культури народу, в тому числі до одягу.

Але можна згадати низку творів загальноісторичного та загально-етнографічного характеру, надрукованих у більш ранній період, в яких хоча б побіжно описувався і народний одяг. До них передусім належать пам'ятки давньоруської писемності та подорожні записи іноземців, серед яких особливе місце посідають свідчення мусульманських авторів, а пізніше — нотатки сирійця Павла Алеппського та описи й малюнки француза Г.Левассер де Боплана. Останні описують одяг козаків, шляхти, черниць, особливості весільного вбрання тощо. Ці праці постійно доповнювалися археологічними, іконографічними та іншими матеріалами і неодноразово використовувались у наукових дослідженнях.

Цінними джерелами кінця XVIII — початку ХІХ ст. є історичні, статистичні та етнографічні праці О. Рігельмана, О. Шафонського, І. Георгі, у яких не лише описано, а й замальовано народний одяг різних соціальних верств: селян, міщан, козаків, представників українського панства. Однак ці описи ще дуже загальні й недостатньо документовані, щоб за ними можна було встановити, до якого типу належить той чи інший вид одягу. Ще менше ці матеріали дають підстави говорити про локальне розмаїття народного вбрання навіть тих територій, де вони зафіксовані (Київщина, Чернігівщина тощо).

Український традиційний костюм першої половини ХІХ ст. (в основному в масштабі Київської губернії) знайшов своє відбиття в етнографічних малюнках та описах старшого лікаря при палаті державного майна Київської губернії Д. Деляфліза. Вони дають уявлення про велику різноманітність видів і форм одягу цілої низки сіл різних повітів губернії, про співвідношення елементів одягу, що входять до комплексів, їхній колорит. Праці Деляфліза — надзвичайне явище в етнографічній науці середини XIX ст., яке не втратило свого значення і сьогодні. Щоправда, своєрідна техніка виконання малюнків, недостатність їх наукової документації, на жаль, не дають змоги з усією повнотою відтворити за ними особливості крою одягу, характеру орнаментації та інші специфічні ознаки традиційного вбрання.

Велику роль у розвитку етнографічних знань в Україні відіграло організоване 1845 р. Російське географічне товариство (РГТ). Саме в цей час відбувається перехід до організованого систематичного збирання етнографічних матеріалів. Успішна діяльність в РГТ цілої плеяди прогресивних українських учених привела до створення при Київському університеті 1851 р. Комісії для опису губерній Київського учбового округу, яка й очолила всю етнографічну роботу в Україні.

Слід зазначити, що в середині XIX ст. формується розуміння необхідності докладного, суворо документованого і локально обмеженого опису традиційного народного одягу. Дедалі частіше друком з'являються етнографічні описи окремих повітів та сіл, в яких досить прискіпливо відтворюються як місцевий одяг у цілому, так і окремі його складові. Назвемо, зокрема, такі важливі матеріали, як описи окремих сіл І. Морачевича і О. Шишацького-Ілліча, опис Васильківського повіту Е. Руликовського та багато безіменних матеріалів, поданих на сторінках «Губернських відомостей» та інших періодичних видань.

Етнографічний матеріал з українського народного одягу бачимо у цілій низці наукових праць середини XIX — початку XX ст. По Західній Україні публікує свою монографію Я. Головацький, по Центральній (головним чином по Правобережжю) том за томом випускає свою всеохоплюючу працю про культуру та побут українців П. Чубинський.

Ці праці відкрили новий етап систематичного етнографічного дослідження традиційного одягу українців в усіх його локальних різновидах. П. Чубинський, Б. Познанський, В. Богданов розглядали народний одяг як важливе історичне джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв'язки. Вони звернули увагу на те, що одяг слід вивчати не лише з погляду клімато-географічної обумовленості його форм, а й як явище, розвиток якого є наслідком певних соціальних відносин, особливостей економічного та політичного становища людей.

Значний внесок у розвиток етнографічної науки в цілому та у вивчення українського традиційного вбрання зокрема зробили дослідники кінця XIX — початку XX ст. Ф. Вовк та К. Мошинський. Вони узагальнили все, що було зроблено їхніми попередниками, та, зібравши величезний новий матеріал, почали вивчати одяг українців у широкому порівнянні з одягом інших народів та іншими явищами культури. Обидва дослідники аналізують окремі форми українського традиційного вбрання в їхньому історичному розвитку, виділяючи при цьому його головні класифікаційні ознаки. На основі цих ознак кожен із них створив свою певну типологію, яка стала базою дальших пошуків і теоретичних розробок.

Збирання відомостей, що стосуються традиційного вбрання, велося в ті часи не лише столичними вченими-етнографами, а й багатьма місцевими любителями української старовини. їхня праця спрямовувалася спочатку Російським географічним товариством, а потім Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті за допомогою спеціальних анкет.

Ці матеріали, на жаль, були лише частково надруковані в різних періодичних виданнях. Значно більше їх зберігається в архіві названого Товариства. Цінність даних матеріалів у тому, що вони висвітлюють традиційне вбрання не статично, а в розвитку. Так, у них фіксується, що саме носять інформатори в момент опитування і що носили колись, чим відрізняється одяг однієї соціальної групи від іншої, як впливає мода на одяг городян тощо.

У працях дослідників другої половини нашого століття — Г. Маслової, Г.Стельмаха, Я. Прилипка, К. Матейко та багатьох інших — у науковий обіг вводиться новий фактичний матеріал та на основі порівняльно-етнографічного аналізу робляться узагальнення щодо розвитку українського традиційного вбрання. Разом із тим етнографічна література не завжди здатна вичерпно розкрити всі особливості традиційного костюма, які необхідні спеціалістам, котрі створюють сучасний одяг. У ній, як правило, відсутні детальні описи з наочними ілюстраціями, наприклад, особливостей традиційних тканин і способів творення з них об'ємно-просторових форм, знаходження пропорційного співвідношення окремих частин костюма, орнаментально-колористичних вирішень, специфіки художньо-технологічного опорядження і т. д.

Тому-то значну цінність являють собою праці мистецтвознавчого профілю, в яких розглядаються такі галузі народної художньої творчості, як ткацтво, вибійка, вишивка тощо, простежуються способи і техніка їх виконання, локальні риси орнаментальних мотивів, колористичних вирішень. Однак у цих дослідженнях, на жаль, майже не розглядаються комплексно різні художні засоби та композиційні прийоми, якими користувалися народні майстри при створенні своїх мистецьки довершених виробів.

І нарешті, використанню в сучасному моделюванні кращих народних традицій присвячено низку статей етнографів, мистецтвознавців та працівників легкої промисловості, які часом намагаються об'єднати свої зусилля. В них автори ретельно розглядають створені тими чи іншими художниками моделі, але ж саме традиційне вбрання з огляду на можливість використання його високохудожніх прийомів іноді залишається поза увагою.

Важливим джерелом вивчення історії українського костюма є образотворчі матеріали. Крім фресок соборів, іконопису, книжкової мініатюри, значна інформація міститься в портретному живописі XVII—XIX ст., у творах побутового жанру XVIII ст. та в полотнах художників «передвижників» XIX ст.

Багато представників творчої інтелігенції XVIII—XIX ст. часто поєднували в собі і художників, і етнографів. Серед «передвижників», які глибоко вивчали побут українського народу, були такі визначні постаті, як В.Тропінін, Т.Шевченко, Л.Жемчужников, І.Їжакевич, П. Мартинович, М.Мурашко, О.Мурашко, О.Сластіон, Ю.Павлович та ін. А такі вчені, як Ф.Вовк, О.Рігельман, О.Шафонський, працювали у безпосередньому контакті з художниками, що значно підсилило наукову цінність їхніх праць.

Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій чверті XIX ст. художник В. Тропінін. Серію реалістичних образів і сцен із життя та побуту українців залишив по собі геніальний український поет і художник Т. Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі митці, як Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Жанрові епізоди українського побуту червоною ниткою проходять у другій половині XIX — на початку XX ст. крізь творчість художників П. Мартиновича, С. Васильківського, М. Самокиша, В. Маковського, О. Сластіона, М. Пимоненка, М. та О. Мурашків. Традиції класичної спадщини розвиваються у творах художників XX ст.— К. Трохименка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, які зафіксували і зміни, що відбуваються в одязі.

Значний внесок у справу зробили й ті науковці, котрі не тільки описували, а й власноруч змальовували типи українців у їхньому вбранні. Так, Д. Деляфліз дає надзвичайно велику кількість замальовок традиційного костюма мешканців різних сіл Київського, Радомишльського та Васильківського повітів Київського округу. Ці своєрідні за виконанням твори значно розширюють уявлення про одяг населення Центральної України кінця XVIII — початку XIX ст., демонструють різноманітність видів убрання, їхню локальну специфіку, багатство колориту й орнаментики.

Важливим джерелом вивчення історії українського костюма слугують ілюстрації до праці О. Шафонського, зроблені його сучасником — художником Т. Калиновським. На цих вишуканих акварелях зображені різні типи українців XVIII ст.: селяни, міщани, козаки тощо.

Велику галерею реалістичних образів селян Полтавщини XIX ст. створив художник О.Сластіон. У своєрідній індивідуальній манері художник-етнограф Ю.Павлович виконав з натури розгорнуті таблиці з фігурами селянок Київщини кінця XIX — початку XX ст. Вони наочно показують локальні особливості елементів костюма, способи та манеру їх носіння, співвідношення між собою, простежують зміни силуету та кольорової гами від однієї місцевості до іншої.

Стосовно традиційного одягу населення західних областей України слід назвати чудовий альбом документованих малюнків, виконаний О.Кульчицькою.

Особливо наголосимо на тому, що значна кількість мистецьких творів ще взагалі не бачила світ і тим більше не розглядалася під кутом зору історії українського костюма. Вони й досі чекають своїх дослідників у фондах музеїв, архівах різних наукових установ.

З числа українських письменників XIX ст., котрі, реалістично відтворюючи життя народу, приділяли неабияку увагу традиційній культурі, звичаям, обрядам і, звичайно, одягу, слід передусім назвати І. Котляревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, І. Франка, І. Нечуя-Лезицького, Г. Квітку-Основ'яненка.

Цікавим джерелом інформації з історії українського костюма є уснопоетична народна творчість.

Та все ж, якщо підходити практично, основним джерелом вивчення традиційного одягу XIX — початку XX ст. були й залишаються його колекції, що зберігаються в етнографічних, історичних, краєзнавчих, мистецтвознавчих, народних та шкільних музеях. Особливо великі колекції одягу та фотоархіви знаходяться у Державному музеї етнографії у Санкт-Петербурзі та в Музеї етнографії та художнього промислу у Львові, їх суттєво доповнюють фонди Національного музею історії України та Музею українського декоративно-прикладного мистецтва в Києві, а також Переяслав-Хмельницького, Дніпропетровського і Чернігівського історичних та Полтавського, Сумського і Черкаського краєзнавчих музеїв.

Останніми десятиліттями ці колекції відчутно поповнилися за рахунок збирацької діяльності, яка значно пожвавилася після заснування в Україні Товариства охорони пам'яток історії та культури та у зв'язку зі створенням музеїв народної архітектури та побуту. Зокрема, багатими на одяг є фонди Переяслав-Хмельницького та Київського музеїв просто неба.

Глибоке вивчення та аналіз усіх перелічених видів джерел дозволяють робити екскурси в історію українського костюма, виділити певні типи народного одягу, а також конкретні комплекси, характерні для різних областей України. У свою чергу польовий матеріал наочно розкриває специфіку локальних комплексів українського костюма в їхньому розвитку майже до нашого часу.

Методика дослідження одягу. Одним із основних питань у вивченні одягу як явища історичного є його походження. Цілий ряд концепцій базується на ідеї виникнення одягу з прикрас, пов'язаної з мотивами моралі, магії, культу тощо; інші погляди наголошують на вирішальній ролі захисних функцій, невід'ємних від природно-географічного середовища, культурно-господарської та суспільної діяльності людини.

Перебуваючи в постійному розвитку, одяг відтворює зміни соціально-економічних умов життя народу, в тому числі характер трудової діяльності та рівень технічного прогресу, що безпосередньо враховується при його дослідженні. Разом із тим він є специфічним відображенням психічного складу народу, його національних рис, які виявляються в художньо-естетичних ознаках одягу. Отже, його вивчення має включати і аналіз художніх прийомів, узагалі художньої творчості народу. При виборі тих чи інших аспектів дослідження одягу важливо зберігати й суворо хронологічний підхід, використовуючи для цього, якщо потрібно, дані суміжних наук (археологічні, писемні джерела тощо).

Аналіз специфіки й етнокультурної спорідненості українського одягу з одягом інших народів (причому не тільки відповідь на питання, звідки прийшли ті чи інші форми одягу, а й виявлення причин, які викликали або законсервували побутування цих форм) допомагає глибше зрозуміти етнічні процеси, котрі відбувалися на території України від найдавніших часів. Таким чином стає зрозумілою історична обумовленість регіональних та локальних особливостей українського вбрання в усьому розмаїтті його комплексів і складових.

Особливе значення при вивченні народної культури взагалі та народного одягу зокрема надається соціальним процесам, які відбувалися в суспільстві та впливали на побутування тих чи інших форм одягу. Приміром, важливо розібратися, які його риси відповідали соціальним відносинам на даному етапі розвитку суспільства, а які були пережитками минулого. Тобто вивчати предмет набагато ефективніше через характер відносин між людьми у зв'язку з цим предметом, оскільки соціальні відносини завжди віддзеркалені у матеріальних речах.

В основу сучасного дослідження локальних комплексів народного костюма покладено аналіз ряду етнографічних ознак, які допомагають виділити певні типи, види й форми одягу та дати їм якомога повніше історико-культурне пояснення. Водночас ці ознаки розкривають доцільні напрями використання найкращих традицій у сучасному моделюванні одягу. До них насамперед належать: матеріал, крій, техніка виконання, оздоблення, колористика, способи носіння, поєднання складників у комплекси та ін. Отож дослідник повинен аналізувати як конструктивно-технічні прийоми створення об'ємно-просторових форм одягу, так і орнаментально-колористичні (декоративні) особливості його художнього оформлення, що так бездоганно зливаються в єдине композиційне ціле у кращих зразках народного одягу.

Зосереджується увага й на термінології, пов'язаній із традиційним українським вбранням. Адже термін часом відбиває походження певного елемента одягу чи матеріалу» з якого він виготовлявся, може стосуватися його призначення тощо.

Як було сказано вище, важливою ознакою кожної складової будь-якого одягу є його матеріал. Традиційні матеріали завжди були тісно пов'язані з- фізіологічними потребами людини, найкраще відповідали необхідним гігієнічним чи теплозахисним вимогам і таким чином розкривали характер пристосування людини до умов навколишнього середовища. Ці матеріали засвідчували ті чи інші напрями господарської діяльності населення, його традиції та уподобання й разом із тим відбивали соціальну неоднорідність даного етнічного середовища. Дослідження різноманітних давніх прийомів створення та принципів відбору матеріалів для одягу, аналіз їхніх структурних, колористичних та орнаментальних особливостей допомагають упровадженню найкращих традицій у сучасному виробництві тканин.

Уміння найраціональніше використовувати різноманітні особливості тканин залежно від конкретних практичних та естетичних потреб людини лежить в основі іншої суттєвої ознаки, пов'язаної зі способами створення об'ємно-просторових форм традиційного вбрання. Основним таким способом є крій — тобто надання певної конфігурації окремим шматкам матеріалу з метою одержання з них тієї чи іншої форми одягу.

Досліджуючи особливості крою складових частин традиційного одягу, можна простежити еволюцію форм убрання від найпримітивніших до найскладніших. Залежно від крою елементів одягу виділяються його етнографічні типи. Більше того, крій здатний відбивати історичні, економічні, природні умови життєдіяльності людей, характер їхніх занять і культурних зв'язків з іншими народами. Через крій одягу простежується і соціальна неоднорідність населення. Врахування багатовікового досвіду формоутворення різних видів убрання збагачує і урізноманітнює сучасний одяг, сприяє дальшому розвиткові найкращих традицій.

Утворення форми пов'язане зі знаходженням пропорцій та силуету окремих складових частин вбрання, співставлення яких розкриває локальні особливості, визначає багатошаровість та загальний силует етнографічних комплексів традиційного одягу. Прикладом великої різноманітності форм і пропорцій в українському костюмі є безрукавний нагрудний одяг, який виразно впливає на силует загального комплексу. Дослідження пропорцій і форм окремих елементів і комплексів важливе не лише для розуміння естетичних уявлень народу та його вміння враховувати різні зовнішні чинники (взаємовпливи культур міста і села, етнокультурні впливи тощо), а й для виявлення взаємозв'язку цих форм з антропологічними особливостями населення тієї чи іншої місцевості.

Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання, що підкреслює своєрідність його локальних варіантів, є технологічні прийоми пошиття одягу: техніка виконання швів, обробка різних деталей, викінчення піл і подолу тощо. Різноманітність цих прийомів, їхня доцільність, велика майстерність виконання роблять дану етнографічну ознаку важливою для сучасного використання.

Належна увага приділяється й вивченню характеру оздоблення традиційного вбрання. Адже матеріали для оздоблення, його види, техніка виконання, розташування та композиційна побудова допомагають зрозуміти не лише рівень матеріальних та технічних можливостей суспільства, а й соціально обумовлений характер естетичних уподобань народу, його кмітливість, винахідливість, уміння поєднувати красу з доцільністю. Дослідження різноманітних видів оздоблення, таких як художнє ткацтво, вишивка, аплікація, не тільки розкривають високу майстерність народних митців, але й часом порушують питання про походження тих чи інших явищ культури, висвітлюють етнокультурні взаємини певних груп населення.

Узагалі ж проблеми орнаментації та колористики українського народного вбрання як засобів, що акумулюють у собі та стійко зберігають багатовікові традиції, ще довго залишатимуться предметом уваги й етнографів, і мистецтвознавців, і творців прекрасного в сучасному побуті.

Важливі ознаки традиційного одягу — характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння, якими, зрештою, остаточно визначається специфічний силует того чи іншого комплексу.

Перегляд етнографічних ознак народного одягу завершимо такими з них, як принципи та прийоми створення художньо довершених комплексів,— по суті, основного засобу, за допомогою якого народ нагромаджував і зберігав свій досвід та кращі традиції, передаючи їх від покоління до покоління.

Йдеться, зокрема, про вивчення композиційних особливостей народного одягу та тих принципів, які підказували народним майстрам як досягти гармонійного поєднання матеріалу вбрання (особливості фактури, малюнка та кольору) з його формами (пропорційними співвідношеннями та силуетом), характером оздоблення та загальним колоритом,— принципів, котрі, власне, створювали неповторну художню цінність локальних комплексів. Аналіз принципів та прийомів композиційного вирішення традиційного костюма — це, на нашу думку, і є той ключ, за допомогою якого можна відкрити нові невичерпні можливості використання історичного досвіду в сучасному моделюванні одягу.

Перелічені вище аспекти методики дослідження, звичайно, не вичерпують усіх можливих напрямів вивчення традиційного костюма. Вони лише дають змогу сконцентрувати увагу на певному колі найсуттєвіших питань історії українського вбрання, відповідно систематизувати та узагальнити наявний літературний, музейний та архівний матеріал і, поповнивши його результатами власної експедиційної діяльності, дійти певних висновків, що могли б бути корисними як для теорії, так і для практики.

http://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/10959/

РІЗНОВИДИ ТРАДИЦІЙНОГО ОДЯГУ

Формування українського народного одягу — цього яскравого й самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть. Ще за часів Київської Русі значного розвитку набули ткацтво та різноманітні ремесла, які мають безпосереднє відношення до створення одягу. Відтоді кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, і можна з упевненістю твердити, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень тощо.Загальнохарактерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва матеріалів для одягу, створення його різноманітних форм, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.Основні елементи українського народного одягу мають давньослов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Це домоткані тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної орнаментованої смуги тканини, вузькі полотняні чоловічі порти, рушникоподібне жіноче головне вбрання, плетені й ткані пояси та ін.В українському традиційному вбранні кінця XIX — початку XX ст. поряд із збереженням давніх місцевих ознак простежуються й пізніші нашарування, пов'язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя зазнав помітного впливу польсько-литовської, Лівобережжя — російської культури. Велике значення мало й те, що через Україну йшло інтенсивне та постійне торговельне й культурне спілкування країн Заходу і Сходу. Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася Україна у XVI—XVIII ст., взаємні контакти з сусідніми народами — все це зумовило своєрідність формування української національної культури і зокрема культури вбрання. Стильові особливості західноєвропейського ренесансу та з часом барокко проникають в художній світ України, отримуючи місцеву інтерпретацію і в одязі. Завдяки своїм самобутнім рисам традиційний костюм українців був певною позначкою належності людини до тієї чи іншої верстви суспільства, мав досить широку й складну семантику, символізуючи, крім етнічних, регіональних чи соціальних ознак, вік і стать людини, її сімейний стан тощо.

Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували до початку XX ст. За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і нешитий. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стегновий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

 Типи крою жіночих сорочок: а) тунікоподібна; б) з плечовими вставками; в) з суцільнокроеними рукавами; г) з суцільнокроєними рукавами та ласткою

Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

Нагрудний одяг. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами. Еволюція Н. о. відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів — за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо.

Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

Керсетка — безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм К. набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися нелише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.

Кептар  Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах У країни. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Цю ж назву мав і різновид верхнього одягу (див. далі).

 Лейбик  Жіночий стегновий одяг. Узагалі стегновий (поясний) одяг прикривав нижню частину фігури та одягався безпосередньо на сорочку. В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів його утворення: за допомогою незшитих, частково зшитих та зшитих прямокутних полотнищ саморобної вовняної тканини. Незшитий (розпашний) стегновий одяг (запаска, плахта, горботка) складався з одного або двох полотнищ (одно- або двоплатовий). Різні типи незшитого та частково зшитого одягу зберігають дуже давні форми. Їх удосконалення відбувалося за рахунок розвитку народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Зшитий стегновий одяг — спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) у центральних областях України побутував поряд із незшитими формами; у північних районах, а також у ряді західних областей спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. Спідниці шилися у 3-4 пілки з саморобних вовняних, наніввовняних та полотняних тканин, а з розвитком мануфактури і з фабричних матеріалів. Вони мали місцеві колористичні та орнаментальні особливості, а також різні назви.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. А. побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) — одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Д. мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

Димка (мальованка) — спідниця з саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї З. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип З. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові З. інших районів України відрізнялися своїм оздобленням. Так, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом; на Житомирщині, Північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові З. Вироби Придністров'я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням металевої нитки. На Поліссі білу полотняну З. прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував і фартух,   який носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом робили із дорогих нарядних, частіше привозних тканин (парчі, візерунчастого шовку, шерсті). Цю ж назву мала й спідниця на Бойківщині (див. далі).

Кабат (сукня) — яскрава вибійчаста гофрована спідниця лемків.

Літник — смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця. Побутувала на Київському та Житомирському Поліссі. На Рівенщині та Волині Л. робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта — частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. П. виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці П. підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.

Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою (циркою).

Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.

Чоловічий стегновий одяг. Різноманітної форми та крою штани — явище більш пізнє порівняно з іншими компонентами одягу. Їх поширення було пов'язане з появою їзди верхи, з розвитком орного способу обробітку землі тощо. Ще у середині XIX ст. на Україні носіння штанів вважалося ознакою соціально-вікової зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років. Штани шили з грубого саморобного полотна — дев'ятки чи десятки білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях — із валяного сукна білого, коричневого або червоного кольорів. Заможне населення використовувало покупні тканини.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів — ромбоподібний, прямокутний, трикутний або безклинний.

Різновид крою визначався також кількістю швів та способом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. Там, де побутували широкі штани, у них заправляли сорочку, а з вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Гачі (гащі, ногавиці, холошні) — найдавніші загальнослов'янські назви чоловічих штанів. За часів Київської Русі складалися з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такою назвою побутували в західних та південних областях України.

Шаровари — термін перського походження. Старовинні широкі Ш. складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. За образним висловом Т. Г. Шевченка, вони "мотнею вулицю мели". Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.

Верхній одяг українців кінця XIX — початку XX ст. був надзвичайно різноманітний. Його типи відповідали специфіці природно-кліматичних умов, характеру господарської діяльності, соціальному становищу населення; на В. о. особливо яскраво відбилися етнокультурні взаємовпливи.

Традиційни й  одяг   поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. Найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид В. о., багатий на матеріали, форми, конструктивно-художні прийоми.

Форми осінньо-весняного В. о. з домотканого сукна залежали від крою спинки і способа її з'єднання з передньою пілкою по лінії бічного шва. Виходячи із цього, В. о. міг бути прямий, розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Традиційний В. о. із домотканого сукна не розрізався по лінії плеча, тобто викроювався з перегнутого полотнища (вперекидку). Прямий крій зберегли лише деякі види В. о. в західних областях України.

Поряд із домотканим сукном заможне населення Подніпров'я здавна використовувало для В. о. привозні тканини, а з розвитком вітчизняного мануфактурного виробництва — і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із досить легких тканин, в умовах клімату України правив за верхній протягом значної частини року. Найбільшого розповсюдження такий одяг набув серед мешканців сіл, розташованих неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного гатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, парчу, які завозилися з країн Заходу та Сходу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розширеним донизу — вільного халатоподібного крою. Він робився на підкладці і за потребою утеплювався тонким шаром клоччя або вати.

Щодо зимового  одягу, то його виготовляли з овечих шкір — вівчарство на Україні було досить розвинутим.

Відлога (затулок, ковка, каптур, бородиця) — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або горловини плащоподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Ним у негоду покривали голову.

Гугля: 1. Подовжений прямоспинний одяг із білого сукна без рукавів, в основному поширений на Буковині; 2. Старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня — гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами, що накидався на плечі.

Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність Ж. була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Ж. був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Ж. носили в парі з кунтушем (див. далі). Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку, то Ж., який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я, ставши прототипом пізнішого виду одягу з фабричних тканин — юпки.

Капота — старовинний святковий верхній одяг з покупних тканин. К. була довшою та об'ємнішою за жупан, із глибоким заходом, вільна в талії, з трьома і більше складами на спинці, вузькими рукавами і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкових тканин — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами або квітами. У другій половині XIX ст. К. виходить із ужитку, однак деякі особливості її оздоблення застосовувалися ще з півстоліття.

Керея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) плащоподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у XIX ст. Шився з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого гатунку (рядовини) чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок К. не мала, а підперезувалася поясом. Носили її поверх усіх видів верхнього одягу в негоду.

Кожух — зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагольні (некриті) К. були прямоспинні, розширені донизу (тулуб'ясті, кульові) та приталені — під стан. Колір К. — переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво К. із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і досьогодні користуються попитом. К. прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін.

Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном.

Кунтуш — старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шився з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими "фальшивими" рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, К. прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. У XIX ст. виходить з побуту.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) — старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Робили К. з китайки, сірого демікотону, сукна. У другій половині XIX ст. К. найчастіше носили вдома, під час роботи.

Манта — старовинний, довгий плащоподібний одяг прямого крою, частіше з білого саморобного сукна, багато орнаментований. У кінці XIX — на початку XX ст. цей архаїчний тип верхнього одягу західних областей України використовувався як обрядовий.

Опанча — верхній одяг халатоподібного типу, що був широко розповсюджений на Україні. Шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок О. не мала, підперезувалася поясом. Одягалася поверх інших видів вбрання, особливо в негоду чи в дорогу.

Свита — приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у XIX ст.

  Сердак (петик) — старовинний короткий гуцульський верхній одяг з коричневого (зрідка червоного) домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений шнурами з кольорових вовняних ниток. Носили С. накидаючи на плечі (наопашки).

Халат — плащоподібний одяг із фабричних тканин, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Побутував на Подніпров'ї.

Чемліт — верхній одяг з тонкого білого сукна, відомий серед селян Київської губернії Повторював крій свити з виложистим коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска — на Лівобережжі тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Аналогічний кабардинській Ч. з відкидними рукавами.

Чуга — прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами. Був поширений серед карпатських горян.

Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків попереду, зі стоячим коміром. Шилася з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) — старовинний верхній одяг з покупних тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді та похилого віку заміжні селянки центральних областей України одягали його на свята, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Шили Ш. із вибійчастого або однотонного ситцю, тонкої вовняної чи шовкової тканини. Об'ємності Ш. надавала велика кількість дрібних складок по спинці або вздовж талії. Звичайно він мав великий призбираний виложистий комір і манжети.

Юпка. Крім нагрудних Ю., існували й різновиди верхнього одягу — холості (неутеплені) та ватяні Ю., круглі ватяні кохти (ватянки). У цих виробах було більше клинів, бантових або подвійних складок, а спинка часом відрізалася по лінії талії. Використовувалися однотонні або орнаментовані фабричні тканини. Верхня, більш дорога й нарядна, відтінялася гармонуючою, але недорогою підкладкою, а іноді й ватяною прокладкою, що їх прошивали ручним швом, а пізніше — машинною строчкою. Цей тип одягу увібрав кращі традиції конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складний витвір мистецтва народного костюма.

Зокрема, святковим одягом селянок Подніпров'я була баєва Ю. з трьома клинами і великим виложистим коміром із тонкої червоної, синьої або зеленої байки (ворсистого сукна, раніше привозного, а з XVIII ст. — місцевого виробництва). Вся поверхня Ю. прикрашалася саморобними китицями (хвостиками, ковтками, мухами) з кольорової вовни, які контрастували з основною матерією. У цьому одязі помітний вплив міського костюма різних соціальних груп, а також тодішніх модних течій.

Доповнення костюма. Пояси, убір голови, взуття, прикраси — невід'ємні складові народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Д. к. були яскравими виразниками його локальної специфіки і водночас своєрідною соціальною позначкою людини, в них знаходили відбиття народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність убору голови, пояса або ж культових прикрас. Останні виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, з ними пов'язано чимало уявлень та повір'їв.

Д. к. виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ. У цьому розумінні Д. к. певною мірою мають самостійне значення.

Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні П. були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію П., проте їхня декоративна роль зберігалася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. П. виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та розпашний верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, П. часто були художньо неповторними.

 Крайки (оправки, попружки) — досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина — до 3 м.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя.  

 Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Ч. були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку Ч. звичайно кріпилися рекітязь — гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник.  

 Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Пов'язка — закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

 Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. 

Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий О. — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який О. (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий О.

 Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування X., які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах X. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці X. обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї X. драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

 Малахай — кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили взимку на Чернігівщині.

Шлик — зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) — із чорної овчини.

 Черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи — зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше — лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.



ГРУПА    "ІНСТРУМЕНТАЛІСТИ" 

 Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки,вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг,    трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовуваликолісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

https://www.youtube.com/watch?v=eUu1xifc2RAhttps://www.youtube.com/watch?v=eUu1xifc2RA

   
https://www.youtube.com/watch?v=0SYX7WK_OLw


https://www.youtube.com/watch?v=ULVC7er-y28


https://www.youtube.com/watch?v=Nhsw1RBgzCo


https://www.youtube.com/watch?v=X9-40e1CN0c


http://www.akolada.org.ua/index.php?dep=&page=bibl/statti/musinstr_bayangitdomr

https://uk.wikipedia.org/wiki/Музичний_інструмент